Методичні рекомендації щодо організації роботи вокального ансамблю

Комунальна установа

«Обласний Центр народної творчості

та культурно-освітньої роботи»

Полтавської обласної ради

Методичні рекомендації щодо організації роботи вокального ансамблю

/для керівників вокальних колективів області/

Полтава – 2020

ЗМІСТ

Ансамбль, як вокальна організація……………………………………….	3
Класифікація співацьких голосів та їх діапазонів ………………………	3
Типи вокальних ансамблів………………………………………………...	5
Специфіка роботи з вокальним ансамблем……………………………….	5
Виховання навичок і якостей, необхідних учаснику ансамблю………....	7
Основні стадії розучування музичного твору…………………………….	7
Принципи підбору репертуару……………………………………………..	8
Види діяльності на заняттях з вокальним ансамблем…………………….	9
Виконавські напрямки……………………………………………………...	10
Сценічний костюм народного вокально-хорового колективу: недоліки, про які необхідно знати…………………………………………………….	12
Список використаної літератури…………………………………………..	14

Музика є мовою почуттів. Мелодія передає найтонші переживання, недосяжні слову. Музика починається там, де закінчується слово.

В.О. Сухомлинський

Сучасний розвиток теорії хорового виконавства потребує синтезу знань, взаємодії різних наукових дисциплін, наприклад таких, як культурологія, педагогіка та психологія. Тільки на такій методологічній основі можна вивчати надзвичайно складні психологічні процеси художньо осмисленого вокального інтонування, формування, контролю та реалізації виконавських навичок, особливості психологічного стану виконавців хору. Хоровий і ансамблевий спів є найпоширенішою формою музичного виховання. Він підвищує загальну музичну культуру, розвиває художній смак, сприяє вихованню почуттів взаємної підтримки, відповідальності, дисципліни.

Ансамбль (з французької «ensemble» – разом, одночасно, врівноважено, одноманітно), виражає поняття про спільну, колективну працю. У різних видах мистецтва вживається термін “ансамбль” і завжди означає сукупність і узгодженість складових частин як єдиного цілого.

Ансамблі діляться за кількістю виконавців:

дует – 2 учасники;

тріо – 3 учасники;

квартет – 4 учасники;

квінтет – 5 учасників;

секстет – 6 учасників,

септет – 7 учасників,

октет – 8 учасників,

нонет– 9 учасників,

дециметр – 10 учасників,

ундецимет – 11 учасників,

дуодецимет – 12 учасників.

Назви видів ансамблів за кількістю учасників походять від латинської назви цифри.

Класифікація співацьких голосів та їх діапазонів

Співацькі голоси розмежовуються на чотири основні групи: сопрано (італ. Soprano, від sopra, верхній, понад); альт (лат. altus – високий); тенор (італ. – tenore, від лат. tenor – рівномірний рух, напрямок голосу, teneo – тримаю); бас (від італ. basso – низький) – кожна з яких має свій обсяг, тобто діапазон.

Діапазон – це звуковий об’єм голосу від найнижчого до найвищого звука. Крайні звуки діапазону, як правило, використовуються рідко, тому робочий діапазон на 1 – 0,5 тону вужчий. Робочим діапазоном прийнято називати найуживаніший об’єм звуків для окремого голосу. Але слід брати до уваги, що в повсякденній практиці не всі вокалісти, які входять до складу тієї чи іншої групи, володіють потрібними діапазонами.

Відповідно до фізіологічного складу голосового апарату, виду голосових зв’язок, усі групи голосів підлягають внутрішньому розчленуванню.

Сопрано має такі різновиди:

1. Колоратурне сопрано – це красивий, ніжний, гнучкий голос (за винятком звуків нижнього регістру). Крайні верхні ноти колоратурного сопрано мають флейтове звучання. Діапазон: «до» першої октави – «мі–соль» третьої октави.

2. Лірико-колоратурне сопрано – це голос мішаного характеру. Діапазон та технічна рухливість наближають його до колоратурного, наспівність – до ліричного. У хоровому колективі лірико-колоратурне сопрано дуже добре включається до основної партії сопрано, збагачуючи її звукове забарвлення і, сприяючи подоланню технічних труднощів.

3. Ліричне сопрано більш м’яке і тепле за звуком. Ніжність, легкість і гнучкість голосу дозволяють йому виконувати мелодичні й технічні завдання. Діапазон ліричного сопрано коливається від «до» першої октави – до «до» третьої октави.

4. Лірико-драматичне сопрано – це голос мішаного характеру, що має властивості ліричного й драматичного сопрано.

5. Драматичне сопрано відзначається силою та міццю звучання. Його нижній регістр звучить сильно, важко, соковито. Середній – сильний і світлий. Це дозволяє використовувати драматичне сопрано у хорі як партію другого сопрано. Верхній регістр драматичного сопрано яскравий і дуже сильний. Діапазон – від «ля» малої октави – до «до» третьої октави.

Меццо-сопрано диференціюється на:

1. Меццо-сопрано має широкий, глибокий і повний звук, грудний майже на всьому обсязі. Характерна відмінна властивість цього голосу в порівнянні з іншими видами сопрано – могутнє звучання. Діапазон: «ля» малої октави – «сі» другої октави.

2. Контральто або альт – найнижчий жіночий голос, який має великий запас нижніх нот грудного насиченого тембру. Його діапазон від «мі» малої октави — до «соль» другої октави. Характерні відмінності альта – це звукова

масивність і напруженість.

Тенор – високий чоловічий голос, який має такі види:

1. Тенор альтіно – найвищий голос своєрідного фальцетного звучання, схожий на жіночий голос. Його діапазон «до» малої октави – «мі» другої октави.

2. Тенор ліричний – високий, м’який за тембром, ніжний та рухливий голос. Його діапазон – «до» малої октави – «до» другої октави. Найбільш уживаним і цінним є середній та частина верхнього діапазону («фа» малої октави — «ля» першої октави).

3. Лірико-драматичний тенор – це голос, що володіє позитивними якостями ліричного і драматичного тенору.

4. Драматичний тенор має велику силу звуку у верхньому регістрі й глибину в нижньому. Діапазон – «до» малої октави – «сі» першої октави.

Баритони розрізняють на:

1. Ліричний баритон – м’який і рухливий.

2. Драматичний баритон – більш сильний та могутній.

Діапазон баритона: «ля» великої октави – «соль–ля» першої октави.

Баси належать до низьких чоловічих голосів і налічують такі різновиди:

1. Бас-контате, або ліричний бас. Це високий, співучий голос, що має досить слабкі нижні ноти. За характером звучання він нагадує драматичний баритон, але відрізняється від нього густішим тембром у нижньому регістрі. Його діапазон сягає від «фа» великої октави – до «мі» першої октави.

2. Бас центральний має велику значущість для звучання повноцінного хору, має діапазон від «до» великої октави – до «до» першої октави.

3. Бас-профундо – найнижчий чоловічий голос, відзначається великою густотою і м’якістю, особливо у нижньому регістрі. Бас-октава не є рухливим голосом; особливо широко й могутньо звучить при виконанні piano, діапазон – «соль» контроктави – «сі», «сі-бемоль» малої октави.

Типи вокальних ансамблів

Типами вокальних ансамблів визначаємо характеристику виконавського колективу за складовими групами співацьких голосів. Класично, співацькі голоси складаються з трьох груп: жіночі, чоловічі, дитячі. Вокальний ансамбль, що об'єднує голоси однієї групи називається однорідним, а той колектив, що має комбінації жіночих (дитячих) і чоловічих голосів називається мішаним.

У виконавській практиці існує чотири типи вокальних ансамблів:

· жіночі,

· чоловічі,

· дитячі,

· мішані.

Специфіка роботи з вокальним ансамблем

Гарна вокальне звучання ансамблю – необхідна умова художнього виконання.

Важлива роль розспівки – вона дуже широка і різноманітна. Це і робота над засвоєнням вокальних навичок, і вокально-слухове налаштування ансамблю, і підготовка голосового апарату до співу, нарешті, робота над важкими елементами твору, гармонійними оборотами. Важливим аспектом розспівування є її психологічний вплив на колектив.

У вокальній роботі є два важливих моменти при розспівуванні:

а) формування єдиного тембру в унісоні - це одна з головних умов. Можна використовувати техніку одночасної корекції (всі тримають один звук на «ланцюговому» диханні); можливо почергове підключення голосів, «вливання» в загальний тембр; а також почергове звучання кожного учасника. При цьому розвивається здатність чути забарвлення кожного голосу і коригувати свій тембр.

В результаті всі голоси повинні утворити один новий тембр.

б) спів гармонійних інтервалів – основа двоголосся і, далі, в залежності розвитку навичок – спів акордового багатоголосся. Тут повинен дотримуватися принцип консонансності, щоб горизонтальний – мелодійний – лад коригувався вертикальним, тобто гармонійним. При відпрацюванні цього аспекту розвивається гармонійний слух ансамблістів, відчуття загального ладу твору.

Акордове налаштування краще починати з мажору. Це може бути чергування стійких акордів і нестійких, рух по секвенції одного акорду, поступове включення тонів акорду в одне співзвуччя та інше. Співати звуки можна на широких голосних: «а», «о», «у». Необхідно пам'ятати, що нижній голос – це основа, «фундамент», а верхні голоси повинні «спиратися», підлаштовуватися до основи - нижнього голосу.

Вибудовувати акорди потрібно повільно, поступово, можна почати з двоголосся, додаючи по одному голосу. Співати при цьому краще тихо, так, щоб почути всі інтонації. На першому році навчання це слід робити тільки за підтримки фортепіано.

Інтонацію слід коригувати за допомогою зміни позиції утворення звуку. Якщо інтонація вище необхідного, її можна виправити більш округлим і «прикритим» співом, а якщо низька – позицію слід як би пересунути вперед.

Утворення чистих і яскравих голосних – одна з головних завдань. У більшості співаків на округленому «а» голос найкраще виявляє свої темброві якості.

Для додання однаковості постановці звуку, для «наближення» звуку до зубів всю п'єсу можна проспівати на звук «Д» з приєднанням різних голосних: на «ді» – можна домогтися ефекту протяжності звуку; «ду» - для прикритості звуку;» «да» – для яскравості і блиску звучання.

При розучуванні пісні можна застосовувати різні прийоми звукоутворення: спів із закритим ротом, спів прийомом стаккато, з «ефектом смичка» в голосі та інші.

Дуже важлива робота над дикцією. Якість дикції залежить від чіткості та інтенсивності проголошення приголосних. Тому велике місце в роботі необхідно приділити вимові приголосних звуків. «М» і «П» трактуються як «співаючі» приголосні; «С», «3» – як «свистячі», вони повинні бути короткими, але братися з такою ж силою, як і голосні. Шиплячі співаються чітко, коротко. Слід звернути увагу на «зчеплення» голосних з приголосними. Звукоутворення приголосних має бути блискавичним, тільки так досягається плавність.

Виховання навичок і якостей, необхідних учаснику ансамблю

Спів в ансамблі вимагає від виконавця наявності особливих навичок і якостей. Ось деякі з них.

* Уміння слухати загальне звучання ансамблю.

Соліст звик слухати себе. У хорі виконавці співають у великій голосовій партії, вони звикли слухати і тримати свою партію – через велику кількість співаків лад в хорі складається із загального звучання партій.

Співак-ансамбліст повинен знати, що звучання його голосу залежить не тільки від нього, але і від звучання інших голосів ансамблю. Слухати себе і слухати партнерів, а також весь ансамбль в цілому – такі навички в ідеалі необхідні ансамблістам.

* Уміння відчувати і дотримуватися загальний ритмічний пульс.

Досягнення «ансамблевості» передбачає виконання однієї важливої умови – синхронності звучання.

Під синхронністю ансамблевого звучання розуміється точний збіг у всіх співаків найдрібніших ритмічних деталей, що може досягатися в атмосфері єдиного розуміння і відчуття темпу і ритмічного пульсу. Єдине почуття темпу і єдиний ритмічний пульс з'являються лише при органічності музичного співпереживання і нерозривному музичному спілкуванні.

Необхідне вміння встановлювати взаємний контакт між ансамблістами, щоб одночасно вступити, разом витримати паузу, одночасно закінчити фразу, «зняти» звук. Ключові моменти можуть «підказуватися» одним з виконавців.

Основні стадії розучування музичного твору

Робота над піснею повинна починатися з ознайомлення з нею. В результаті ознайомлення у виконавця повинно виникнути ясне уявлення про музичний твір: про зміст, про будову, про особливості музичної мови, про загальну ідею.

З дитячим ансамблем потрібно окремо опрацювати текст.

Наступний етап – розучування по партіях. На першому році навчання доцільно вчити «з голосу», за підтримки фортепіано і відразу з текстом. У старших групах, якщо знайомі з нотною грамотою, можна розучувати по нотним партіям або партитурам – спочатку сольфеджуючи, потім з текстом.

Далі можливо об'єднувати партії голосів.

З початківцями повинен бути дуже ретельний перший етап –розучування мелодії. Загальноприйнятими прийомами роботи є розподілення на окремі уривки, структурні одиниці, а також спів в уповільненому темпі.

На наступних етапах триває робота над окремими частинами і складними елементами: мелодійними оборотами, ритмічними групами, протяжними звуками, гармонічними співзвуччями.

У той час така робота повинна протікати в активному зіставленні приватного із загальним.

Прийом співу в повільному темпі представляється корисним, якщо темп пісні є повільним. Уповільнений спів допомагає більш ретельно вслухатися в інтонацію, розібратися в ритмі, освоїти твір технічно.

П'єси повільного, кантіленного характеру потрібно освоювати в справжньому темпі.

Робота над текстом, його осмисленням і артикуляцією повинна відбуватися протягом всієї роботи над твором.

Принципи підбору репертуару

При виборі репертуару керівник ансамблю повинен керуватися наступними основними вимогами.

Твір має бути повноцінним за своїм ідейним змістом і відрізнятися високими художніми якостями.

При відборі необхідно враховувати віковий склад ансамблю, музичний розвиток учасників, а також їхні індивідуальні можливості (на відміну від хору).

Вивчення матеріалу має бути суворо послідовним, відповідним рівню розвитку учасників на даному етапі.

Кожен новий твір повинен містити в собі можливості прищеплення ансамблю певних співочих і музично-слухових навичок, які сприяли б подальшому зростанню і колективу, і кожного учасника.

Необхідно враховувати при виборі репертуару навчальні цілі, а також можливості брати участь в концертній діяльності.

Репертуар повинен включати твори різних жанрів і бути різноманітним за образним строєм. Для початківців виконавців велику частку складатимуть народні пісні, а також твори масових жанрів. Особливу увагу необхідно приділяти творам патріотичного змісту, які відіграють велику роль у вихованні молоді. Необхідно з самого початку роботи знаходити можливості включати в репертуар доступні зразки класичної музики українських і зарубіжних композиторів.

Забезпечення вокального колективу художньоповноцінним, цікавим репертуаром – надзвичайно важлива справа. Це процес складний і постійний. Керівник повинен систематично переглядати збірники, що випускаються видавництвами. Допомога в пошуках цікавих творів можуть надати: відвідування концертів, прослуховування записів, також важливий обмін досвідом з іншими керівниками. Часто доводиться використовувати вже існуючі обробки, а іноді керівник повинен сам зробити обробку вподобаного музичного твору.

Види діяльності на заняттях з вокальним ансамблем

Фізична розминка – вправи для шиї, плечей, верхньої частини спини.

Дихальні вправи. Відпрацювання співочого дихання.

Розспівування:

· унісонне звучання;

· вправи артикуляційного характеру;

· гармонійне розспівування (дво- і триголосні акорди).

Спів канонів – робота над утриманням партії, над імітаційною поліфонією.

Розучування і робота над твором:

· ознайомлення;

· робота над текстом;

· робота по партіях – відпрацювання унісону;

· робота над гармонійним ладом – зведення голосів, відпрацювання дво-і триголосся;

· робота над артикуляцією;

· робота над метро-ритмічними елементами;

· робота над динамічними відтінками;

· вибудовування цілого твору, робота над образним змістом.

Включення теоретично-пізнавальної інформації (відомості про стиль, епоху, композитора, особливості музичної та літературної мови та ін.)

Сценічна робота:

· робота над акторською виразністю;

· репетиційна робота.

На одному занятті можна виконувати кілька видів діяльності або обирати один, необхідний на даному етапі, вид роботи з ансамблем.

Виконавські напрямки

У вокальному мистецтві розрізняють три виконавські напрямки, які характеризуються володінням певною манерою співу та загально-естетичними прийомами, що характерні для великого історичного періоду, який охоплює періоди епохи бароко, класицизму, романтизму, сентименталізму та сучасних

художніх стилів:

1) академічний спів;

2) народний спів;

3) естрадний спів.

Академічний спів є найрозповсюдженішим виконавським напрямком у вокально-хоровому мистецтві.

Академічний спів сформувався на багатовіковому досвіді вокального мистецтва. Через цей виконавський напрямок здійснюється взаємозв’язок з народним виконавством (творчість композиторів, яка базується на народнопісенних прийомах і інтонаціях: М. Лисенка, К. Стеценка, М. Леоновича, О. Кошиця, Л. Ревуцького, Б. Лятошинського, Л. Дичко, Є. Станковича, М. Скорика та багатьох сучасних композиторів). Академічний спів є також універсальним засобом міжнаціонального збагачення та поновлення національних традицій.

Адже кожен вокальний колектив, який володіє академічною манерою співу, природно може виконувати усю хорову класичну музику, починаючи від доби бароко до сучасності (творчість А. Вівальді, Й. Баха, В. Моцарта, Й. Гайдна, Л. Бетховена, Р. Шуберта, Ф. Мендельсона, Г. Берліоза, Д. Верді, Р. Вагнера, П. Чайковського, С. Рахманінова, С. Прокоф’єва, Д. Шостаковича, А. Уеббера та багатьох інших). Через академічний спів здійснюється зв’язок часу, що наближує до сучасних естетичних смаків мистецтво давно минулих епох.

У вузькому значенні «академічний спів» представляє вокально- технічний засіб, або спосіб звукоутворення. У широкому розумінні академічний спів є ціннісною установкою, тобто орієнтиром на естетичні ідеали, художні образи, особливості художнього мислення, досвід життєвих відносин. Таким чином, академічний спів у нових умовах виконує задачу донесення нової свідомості традиційними засобами.

Іще одна якість академічного співу сприймається як вокальна техніка, що забезпечує високий «коефіцієнт корисної дії» через інтенсивність звучання, широкий діапазон, красивий тембр, не втомлюваність голосу. Даний напрямок як художня система співу «бельканто» викристалізувалася і відшліфувалася в процесі музичної історії.

Діапазони академічних вокальних колективів. Жіночі: 2,5 октави. Від «Соль малої октави» до «До третьої октави».

Чоловічі – приблизно 3,5 октави. Від «Соль контроктави» до «До другої октави». Мішані вокально-хорові колективи мають обсяг близько 4,5 октав. Від «Соль контроктави» до «До третьої октави».

Народний спів. Цей термін використовуємо, означаючи вокально-хорові колективи, які співають характерним «народним тембром» або «народною манерою» звуковидобування. Як правило, до колективів, що співають цією манерою, відносимо хори, які виконують виключно народний репертуар, тобто народні пісні або в композиторській обробці або в оригінальному народному звучанні. А також пісні, створені сучасними композиторами, на основі народнопісенних інтонацій, що дуже подібні до справжніх народних пісень. Проте, не усі вокальні колективи, які обмежують себе лише виконанням народних пісень можна вважати такими, що належать до напрямку «народний спів». Так само як і не усі хори та вокальні ансамблі, які допускають до свого репертуару класичні твори належать до академічного напрямку (наприклад, Національний заслужений академічний український народний хор України імені Г. Верьовки, Український народний хор «Калина» Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка, заслужений ансамбль пісні і танцю України «Лтава» імені В. Міщенка Полтавського міського будинку культури», які інколи, при виконанні класичних творів сучасної чи духовної музики, не перестають співати яскравою народною манерою. Виразною ознакою «народного співу», тобто специфічного народного звукоутворення є характерний «білий, або прямий, трохи крикливий, різкий» звук сопрано і альтів, які співають високі ноти грудним регістром. При цьому способі звукоутворення високі ноти звучать напружено, різко, надаючи усьому хоровому звучанню характерної «сріблястості», сліпучої яскравості. Проте, колектив, який співає такою манерою, обмежений у діапазоні (не вище «Ре першої октави») і не може у «високій» теситурі звучати м’яко, ніжно.

Такий спів, який довгий час (середина і друга половина ХХ ст.) вважався еталоном всеукраїнського так званого «народного звучання», насправді є особливістю народного співу лише центральних областей України – Полтавщини, Київщини, Черкащини. Народні пісні західних регіонів України, так само як і південних, традиційно виконуються звичайною академічною манерою, не зважаючи на репертуар – виключно народний чи мішаний з класичними творами.

Тенденції, які простежуються зараз у функціонуванні народних вокальних колективів:

а) «академізація» – у народні колективи запрошуються академічні сопрано і альти для виконання творів професійних композиторів;

б) «фольклоризація» – відтворення особливостей регіонального звуковидобування хоровими чи вокальними ансамблями. Завдання фольклорних ансамблів полягають у відтворенні та консервації самобутніх манер співу певної місцевості. Розвиток фольклорного руху збагачує репертуарну політику професійних народних вокальних колективів, впливає на манеру їх виконання.

Діапазони народних колективів. Жіночий від «Фа малої октави» до «Мі другої октави». Чоловічі від «Фа контроктави» до «Соль першої октави». Мішані від «Фа контроктави» до «Мі другої октави».

Естрадний спів з’явився в Україні зі зміною естетичних критеріїв, що сталося в середині ХХ ст. Базова естетична категорія «краси» як основи досконалості світу змінилася категорією «сили» як ознаки дієвості, якій підвладна зміна усього гуманістичного середовища; поняття «душевності» поступилося поняттю «яскравості»; «споглядання» замінилося «збудженням»

і т.п. Відповідно, академічна манера співу не змогла повною мірою відповісти новим естетичним якостям, які запанували у культурі розваг, що стала виразником способу життя споживацького середовища. В результаті, в естрадному концертному виконанні майже зовсім зникло звучання a cappella. А класичний академічний спів з м’яким вібрато, тихим звучанням став сприйматися як ознака слабкості, не цікавості.

Естрадна манера співу вимагає нон вібратного звуку, значно голоснішого звучання, ніж раніше в концертній практиці, яскравих контрастних нюансів, зорового образу – «картинки на сцені». В останній час вокально-хорові колективи частіше долучаються до естрадного виконавства. При цьому колектив змінює манеру звуку на естрадну, щоб витримати тембральний ансамбль з солістами.

Сценічний костюм народного вокально-хорового колективу: недоліки, про які необхідно знати

Костюм — це перше, з чого починається спілкування співака з глядачем. Під час проведення всеукраїнських, обласних заходів доводиться зустрічатися з низкою недоліків у формуванні сценічного образу учасників.

Сценічний вигляд — це один із вагомих показників оцінювання виступу учасників вокально-хорового колективу.

Складові елементи жіночого костюму: сорочка, плахта або спідниця, запаска (фартух), корсетка, пояс, вінок (для дівочого колективу) або очіпок (для жіночого ансамблю), намисто, чобітки.

Складові елементи чоловічого костюму: сорочка, шаровари чи штани, свита, пояс, чоботи.

Виявлені недоліки сценічного костюму народного вокального ансамблю:

· перебільшення вишитого малюнка в палітрі сорочок, використання великих елементів, які невигідно збільшують вигляд учасників;

· відсутність у жіночому костюмі корсеток-жилетів, які мають бути без зайвих прикрас, стриманої кольорової гами, максимальна довжина — до колін;

· відсутність у жіночому костюмі нижньої сорочки-підтички. За правилами формування костюму ця частина прикрашається вишивкою чи каймою й виглядає з-під спідниці або плахти на 5 см;

· відсутність кушаків: в українському національному костюмі для підперезування сорочок і підв’язування плахт застосовуються виткані з простої тканини різнокольорові пояси-крайки з китицями на кінцях, які повинні звисати до колін. Сценічні пояси можуть бути довжиною до 2 метрів. Сучасні виконавці часто для зручності використовують стилізовані пояси у формі зав’язаного кушака, оздобленого прикрасами;

· за традиціями в Україні заміжня жінка завжди повністю вкривала волосся хусткою, наміткою або ж очіпком. З’являтися простоволосою на людях вважалося великою ганьбою. Віночки та кольорові стрічки, прикрашені квітами, носили лише незаміжні дівчата. Стрічки мають бути нижче талії на 20–25 см;

· невідповідне використання жіночих прикрас: намисто червоного кольору одягається в одну або три низки, а браслети, годинники, каблучки на сцені не допускаються взагалі;

· застосування чоловічого костюму: національний одяг у чоловіків складається із сорочки, шароварів, свити чи жупану, кушака, чобіт. І цих елементів потрібно чітко дотримуватися. Шаровари легко та рівно напускаються до середини чобіт.

Укладач: Супрунова Л.А. – завідувач сектором КУ «Обласний Центр народної творчості та культурно-освітньої роботи» Полтавської обласної ради

Список використаної літератури:

1. Гуменюк А. Український народний хор. — К., 1948. — 150 с.

2. Дорошенко Л. Б. Поради співкам-солістам. – К., 1958.

3. Єгоров О. Теорія і практика роботи з хором. — К., 1961. — 256 с.

4. Знаменська О. Культура мови у співі. – К., 1959.

5. Мархлевський А. Практичні основи роботи в хоровому класі. — К.: Музична Україна, 1986. — 142 с.

6. Назаренко И. К. Искусство пения. — М., 1987. — 125 с.

7. Огородное Д.Е. Воспитание певца в самодеятельном ансамбле. – Киев, 1980.

8. Раввінов О. Г. Методика хорового співу в школі. — К.: Музична Україна, 1971. — 120 с.

9. Ровнер В.Е. Исполнительская традиция вокальных ансамблей в русской музыкальной культуре. – Л., 1988.

10. Ростовський О.Я. Педагогіка музичного сприймання. – К.: ІЗМН, 1997. – 248 с.

11. Словник музичних термінів. – К., 1971.

12. Смирнова Т. А. Хорознавство (історія, теорія, методика): Навчальний посібник. Видання третє, доповнене, — Харків: ХНПУ, «Федорко», 2018, 212 с.

13. Струве Е.А. «Хоровой класс». – М., 1982.

14. Ярёменко В.В. Влияние вокально-хоровое нагрузки на певческое дыхание. – М., 1987.